6 МІФІВ про утилізацію батарейок

ibigdan
, 23 февраля 2018 в 20:30
1) Батарейки/акумулятори токсичні для довкілля, тому потребують спеціального поводження, такого ж як з ртуть-вмісними лампами

2) Всі види батарейок і акумуляторів які здають на пункти прийому переробляють

3) Батарейки які попали на завод з переробки, не попадають потім в грунти (поля) і води, а з них робляться нові батарейки або інші товари.

4) Технологія переробки батарейок має невеликі викиди токсичних речовин (набагато менші ніж токсичність самих батарейок)

5) Відновлені в ході переробки матеріали зменшують потребу в добуванні таких же матеріалів в кар’єрах, хіміко-металургічних комбінатах і тому зменшують сумарні витрати і викиди людства

6) Батарейки є небезпечними відходами (в т.ч. згідно закону «Про відходи»), поводження з ними потребує ліцензії, а заводи які її переробляють мають відповідну ліцензію, яка гарантує що завод поводиться з ними правильно

***
1) Строго кажучи токсичні види батарейок і акумуляторів існують. Але у вас їх немає, ви їх не купуєте або не можете купити (навіть якщо захочете). В батарейках і акумуляторах які здають на пункти прийому батарейок токсичних майже не буває. Навіть якщо задатися ціллю і знайти навмисне шкідливу батарейку (ртутну батарейку або кадмієвий акумулятор) вона пройде непоміченою для заводу з переробки, бо завод з переробки справедливо допускає що таких не існує (перед зняттям заборони на викидання в сміття перечекали 10 років після заборони на виробництво), а якщо 1 на мільйон попадеться – то так вже й буде.

Коріння цього міфу йдуть до 1996 року, тоді в світі справді вироблялися ртуть-вмісні лужні батарейки (в СРСР не було, але на заході це був основний тип побутових батарейок) а домінуючим типом побутових акумуляторів були кадмієві. З 1996 року виробництво обох типів припинене, а з 2009 заборонене. Ртутна амальгама використовувалася в ранніх версіях алкалайнових батарейок для компенсації їх недосконалості. Після 1990 року вдалося так покращити процес виготовлення, що додавання амальгами не покращує споживчі якості. Кадмієві акумулятори були витіснені дешевшими і ємнішими метал-гідридними акумуляторами (NiMH). З Китаю ще можна заказати кадмієві (ввіз в ЄС заборонений з 2009 року) але сенсу немає, вони програють NiMH у всьому. Свинцеві (автомобільні) акуми ніхто в сміття не викидає бо за них дають хороші гроші. Ви їх не знайдете ні на смітнику ні на полігоні.

Якщо ви прийдете в пункт прийому батарейок і перелопатите вміст контейнерів - там не буде свинцевих, кадмієвих і ртутних.

2) Переробляють лише 1-2 типи – сольові/алкалайнові батарейки та NiMH акуми. Всі інші типи (зокрема літієві) відсортовують і вивозять на полігон. Інтерес представляють залізо, цинк, марганець, нікель і калій. В усьому світі та в Україні в грунтах великий дефіцит цинку (≤80 мг/л в ґрунті, ≤15 мг/кг в листі), заліза (міжжилкове пожовтіння в молодих листках через порушення роботи хлоропластів), марганцю (≤200 мг/л в грунті, ≤20 мг/кг висушеної рослини. Бліде, кульгаве листя, точковий некроз, оскільки марганець важливий елемент в антиоксидантних функціях), нікелю (≤0,1 мг/кг в сухому листі, некроз кінчиків листка через порушення метаболізму карбаміду)

3) Батарейки переробляють в суспензію/жижу яка продається фермерам. Фермери купують на хіміко-металургічних комбінатах залізо, цинк, марганець, нікель, калій. Якщо завод з переробки батарейок запропонує конкурентну ціну – фермер купує ті ж самі компоненти з батарейок. Вони розпилюються в грунт або для обприскування листя та в теплицях.

До 1990-их років фермери купували цинк, бор, залізо і т.д. в формі мінеральних сполук (солей або оксидів) для посипання грунту (зазвичай одночасно з основним добривом, щоб зря трактор не ганяти). В 2000-ні хімічна промисловість освоїла водорозчинні хелати цинку, заліза, марганцю, міді. Це сполуки з етилендіамінтетраоцтовою кислотою (ЕДТА). Фермер купує жижу і прискає нею на листя (фертигація) тому витрати (фінансові) менші ніж закопувати оксид цинку чи марганцю в землю.

4) Найдорожчий і найбрудніший етап переробки батарейок – транспортування/логістика. Другий брудний етап – це очистка від пластикової і паперової оболонки термічним обжигом. Використовуючи путінський газ обсмалюють як кабана батарейки, всі гадості від горіння йдуть в трубу (в США/ЄС вимагають скрубер промивки і нейтралізації вихлопних газів, в Україні йде просто в трубу). Згідно розрахунків МІТ (Масачусетський універ) викиди СО2 (використання енергії) і викиди забруднюючих речовин в сумарному процесі вищі ніж виробництво тої ж кількості цинку, марганцю, нікелю кар’єрним самосвалом.

5) Іноді залізо, цинк – продають металургійним комбінатам. Частіше продають фермерам (вони готові дати вищу ціну). Для металургії це просто крапля в морі. По масі цинку і марганцю в батарейках дуже мало (основна маса залізо і графіт). Річний обсяг виробництва від такого заводу металургійний комбінат переплавляє за секунду. Також солі (сульфати цинку, марганцю) може купувати косметологія чи фармацевтика.

6) Батарейки не є відходами. В Японії The Battery Association of Japan (BAJ) recommends that alkaline, zinc-carbon, and lithium primary batteries can be disposed of as normal household waste. Згідно сучасних законів України батарейки не є відходами. Ні для їх викидання, ні для їх переробки (якщо схочете збудувати свій завод з переробки) не потрібна ліцензія як на поводження з небезпечними сполуками (яка необхідна якщо схочете займатися ртутними, кадмієвими чи свинцевими матеріалами)

На сьогодні єдиним діючим переробником батарейок (з численних пунктів збору і громадських акцій по всій Україні) є ТОВ "Екоспецпроект" (Біла Церква). Вони купують в активістів сольові+алкалайнові батарейки за 500 грн за тону. Ніякої ліцензії не мають (бо не потрібна), технологічний процес тримають в секреті.

В Львові є недіюче ДП "Аргентум". Раніше вони за допомогою кислот робили «мокру жижу» - отримували чистий, колоїдний цинк і марганець. Але це дуже дорогий процес, тому Аргентум перейшли на «суху» переробку: перемелюють батарейки на млині, сепарують і отримують порошок, який продають металургам для збільшення текучості металів при плавці. Процес все рівно глибоко збитковий бо металурги не готові за це переплачувати, тому ДП Аргентум не працює.

Q: Чому ж тоді в ЄС і деяких штатах США заборонено викидати батарейки в урну, якщо вони безпечні?

A: Поводження батарейками не можна відривати в цілому від поводження зі сміттям:

- Після того як відсортують вторсировину і органіку - не все сміття йде на полігони. Оператор чи місцева влада можуть прийняти рішення збудувати спалювальний завод. Батарейки та інші металовмісні предмети не можна по технології пхати в піч. Їх треба відсортовувати, а це додаткові витрати, тому доцільно щоб це робило населення відразу на етапі роздільного збору. Але оскільки батарейки не відносяться до жодної вторсировини, кидати їх в сині і зелені урни не можна.

- ЄС/США перейшли на роздільний збір сміття. Хоча батарейки і можна дозволити кидати в ту урну яка йде на захоронення, але з виховною метою краще цього не робити. По "теорії розбитих вікон" якщо дозволити графіті на стінах - то завтра поб'ють вікна. Такий дозвіл буде працювати як сильний демотиватор до ідей роздільного збору.

- в майбутньому хімія батарей може змінитися. можуть з'явитися такі матеріали які доцільно пускати на рециклінг. на горизонті є кандидат - кобальт з літій-кобальтових батарей. Гігантські обсяги таких батарей в електричному транспорті і енергетиці ймовірно стимулюватимуть будівництво крупних заводів рециклінгу. В побуті літій теж витіснить цинк. Бажано щоб до того часу люди привчилися здавати всю електрохімію в окремі урни.

Yurii Pylypenko